Серед прозових жанрів фольклору, легенди та перекази дуже продуктивні, особливо їхні усні варіанти, де фігурують події й факти громадського значення. Обидва жанри призначені для збереження в народній пам’яті й передачі майбутнім поколінням даних про історичне минуле. Вони покликані також пояснити причини виникнення різних явищ природи і подій, їхню суть, зафіксувати народні уявлення про це у наших пращурів. Тому їх відносять до позаказкової прози, хоч не виключають присутності в них повчально-педагогічних моментів. Жанри ці дуже споріднені. Межі між ними існують тільки уявні, що визначаються лише ставлешіям оповідача до дійсності та мірою достовірності її зображення. Домінантою переказу є реальність, істинність, логіка можливого; у легендах допускається вигадане, фантастичне, неймовірне. Перекази відображають життєві факти шляхом переповідання почутого (звідси й назва жанру). Першоосновою в них має бути свідчення про спогади очевидців. При передачі інформації з уст в уста вона набирає нового емоційного забарвлення, проте реальність фактів має бути непорушною. Легенди ближчі до казок своїм незвичайним, дивовижним в органічній єдності з реальним. За допомогою домислу та вигадки незрозумілі природні явища чи суспільні події витлумачуються через надприродне (міфічне), але з установкою на достовірність.